24.09.2025

Книжка містить перше в архітектурознавстві цілісне розкриття сутності явища ‘український архітектурний стиль’.
Цей стиль складається з чотирьох візуальних проявів (модусів стилю): форм сільської архітектури (хата, дерев’яний храм, вітряки, млини), українського мурованого бароко XVII–XVIII століть (православний храм, цивільні кам’яниці), українського архітектурного модерну (злам ХІХ–ХХ століть) та українського архітектурного необароко (з кінця 1910-х до сучасної доби).

Магістральний і найбільш чисельний конгломерат архітектурних форм – українське бароко, переважно сакральне, – зазнавши європейського впливу і ставши самостійним, збагатило європейську культуру новітніми формами, відтак – прийомами мистецької гри.
Український архітектурний модерн, користаючи з архаїчних форм сільської архітектури, спочатку формував міську тканину (Полтавське губернське земство Василя Кричевського, Художнє училище в Харкові Костянтина Жукова), згодом «повернувся» в село формами земських шкіл Лохвиччини, збагатив ландшафт миргородськими курортними спорудами Опанаса Сластьона.
Українське архітектурне необароко, живлячись мурованими формами XVII–XVIII століть, творчо їх перероблюючи, упродовж ‘радянського’ ХХ століття зберегло головні ознаки стильового модусу бароко (Сільськогосподарська академія в Голосієві, Хрещатик, ВДНГ УРСР), який разом з іншими модусами й модуляціями стилю становить модель осібності питомо українських архітектурних форм в архітектурній сім’ї Східної Європи.

Автор наголошує, що книга не є ‘історією української архітектури’ в архітектурі України. Вона про ‘український архітектурний стиль’ в архітектурі України, відтак не претендує ні на вичерпність, всеосяжність явища, ні на глибину проникнення в матеріал. Це свого роду чічероне з українського архітектурного стилю, який подумки просякає терени, часи, формологічні уподобання, наче готика і класицизм – терени Європи. Але на відміну від європейської готики український архітектурний стиль «працює» в усі боки, а не лише як власне художній стиль – значуща впізнавана ознака архітектурної форми. Одному читачеві бракуватиме глибини й подробиць розповіді про українську хату, її регіональні особливості, другому – про типологію дерев’яних храмів, третьому – про сецесію і те, чому вона ‘модерн’, четвертий розкриє книжку зі стійким бажанням дізнатися «все» про українське бароко чи необароко. І кожний зазнає спланованого автором розчарування.
Наприкінці передслів’я автор зазначає:«Книжка покликана виокремити лише основні, магістральні, стрижневі моменти, які уособлюють риси саме ‘українського архітектурного стилю’ в його модусах – від ‘стилю життя’ до стилістики архітектурної форми. У такій справі, як розуміє читець, складно вирізнити характеристику архітектурної форми від характеристики її стилістичних особливостей, і тому доводиться вдаватися до спрощення матеріалу, навіть його примітивізації. Але така навмисність, здається, йде на користь не лише матеріалу, а й книжці, відтак – читцеві.
По-перше, читець має усвідомлювати, принаймні пам’ятати: слово не є настільки універсальним, як архітектурна форма або зображення; воно залежить од часу й обставин. А Ніка Самофракійська чи Саґрада Фаміліа не вимагають перекладу в слово, і ефект їхнього впливу не залежить від вимови. Чому? Тому що слово іноді втамовує, вгамовує сюжетний голод, а візуальна й функційна форми сюжет ствóрюють, і він охоплює всі «органи травлення», насамперед естетичні. Книжку побудовано на словах. І картинках.
По-друге, читець має пам’ятати, що його ‘сьогодення’ є не лише сучасником минулого – в знятих формах, — але, що більш займаво, тобто зацікавленно, – сучасником майбутнього. І тому прозрівати в майбутнє архітектурних форм українського архітектурного стилю треба намагатися вже зараз.
Утім, матеріал і текст про матеріал – речі різні, тож щодо тексту мушу зізнатися, що на догоду читцеві спрощувати його не став, хоч і прагнув бути зрозумілим, навіть науково-популярним. Адже в тексті слід не називати речі, а показувати їх так, щоби запам’яталися. Побоювання, що «не так зрозуміють», як написано, мене не турбує, бо кожен розуміє так, як розуміє, а не так, як написано. Тож перекладати на читця тягар мого розуміння не вважаю за корисне, чесне і порядне».